32-річна Ольга Бенда – ветеранка війни, учасниця бойових дій, амбасадорка Міністерства молоді та спорту України з безбар’єрності, координаторка соціального проекту програми Президента “Активні парки – локації здорової України” в Бучанському районі на Київщині, амбасадорка Міністерства ветеранів України. Входить до складу жіночої національної збірної команди України з ампфутболу, до війни займалась легкою атлетикою. У 2019-му Бенда подолала дистанцію Марафону морської піхоти Marine Corps Marathon. Героїня стала першою українкою – лавреаткою міжнародної премієї імені доктора Райнера Гільдебранда у галузі захисту прав людини.
Під час військово-патріотичного вишколу в Бучі в рамках відзначення Міжнародного дня молоді, в якому в статусі координаторки спортивних локацій брала участь пані Оля, прес-службі Управління молоді та спорту Київської обласної військової адміністрації вдалося в інтерв’ю поспілкуватися з неймовірно позитивною попри пережите і активною незважаючи на важке поранення чарівною дівчиною.
– Ви нещодавно стали амбасадоркою Міністерства молоді та спорту України з безбар’єрності. Що входитиме в коло ваших обов’язків?
– Працюю в статусі амбасадорки з середини липня. Як мені пояснили, я – обличчя Міністерства молоді та спорту з питань саме безбар’єрності. Зокрема маю відвідувати різноманітні заходи, як обласного, так і всеукраїнського рівня. Також Міністерству я цікава як спортсменка, яка займається ампфутболом – спеціальним видом футболу для осіб з ампутованими кінцівками. Я – член жіночої національно збірної команди України. До речі, амбасадоркою я є не тільки Мінмолодьспорту, а й Українського ветеранського фонду Міністерства ветеранів України.
– Що для вас «безбар’єрність»?
– Для мене це можливість для осіб з інвалідністю безперешкодно займатися спортом, фізичною культурою, загалом різними видами фізичної активності. Попри те, що я не маю ноги, я активно займаюся тренуюся і беру участь у змаганнях, займаюся адаптивними видами спорту.
– Безбар’єрність в спорті. Що зазвичай є перешкодами, бар’єрами в занятті спортом та фізкультурою?
– Найперше має бути спеціально облаштований спортивний майданчик для осіб з особливими потребами, адаптивні тренажери, різноманітне інклюзивне устаткування, якісний спортінвентар. Але для мене найважливіше – це бажання людини, щоб вона не ставила бар’єри всередині себе, психологічні, на ментальному рівні. Бо всі бар’єри існують лише у нас в голові!
– Щодо спортмайданчиків з адаптивними тренажерами, то мушу додати цікаву ремарку. Під час розбудови спортивної інфраструктури Київщини в акурат перед великою війною, попри епідемію коронавірусу, наше Управління молоді та спорту Київської обласної державної адміністрації за ініціативи тодішнього начальника Сергія Тимофєєва, який наразі очолює департамент масового спорту та здоров’я нації в Мінмолодьспорту, активно закуповувало обладнання для воркаут-майданчиків. І на кожній локації було облаштовано багатофункціональний тренажер для осіб з особливими потребами – мультистанцію. Загалом пан Тимофєєв разом з командою особисто відкрив 46 майданчиків для Workout зі штучним газоном та тренажерами на території опорних закладів Київщини, майже в кожній громаді.
– Які заходи плануєте відвідувати в статусі амбасадорки Мінмолодьспорту найближчим часом?
– 21 серпня отримала запрошення провести відкрите тренування з ампфутболу в Козині. Захід проводять ветерани з метою зібрання коштів на протез для побратима. Також в межах заходу будуть представлені адаптивні види спорту з метою випробувати себе в різновидах фізичної активності. Захід не лише для осіб з особливими потребами – участь можуть взяти і здорові люди.
А 31 серпня ми проводимо в Білогородській громаді щорічний 7-й обласний забіг «Шаную воїнів, біжу за героїв України» – щоби вшанувати пам’ять тих, хто загинув, захищаючи незалежність і територіальну цілісність України, а також як спосіб висловити вдячність рідним полеглих воїнів. То ж як амбсадорка Мінмолодьспорту сама беру участь в забігу і закликаю доєднатися зокрема осіб з інвалідністю, та загалом всіх небайдужих громадян, прихильників здорового способу життя і активного відпочинку. Таким чином ми виявимо подяку військовослужбовцям та їхнім рлинам за внесок у збереження територіальної цілісності країни.
– Щодо ампуфутболу. Які команди грають в ампфутбол на національному рівні?
– Вже створена жіноча збірна України з ампфутболу. Дівчат важко знайти, чоловіків, нажаль, набагато більше – вже заграно три команди по Україні і на часі формування четвертої, в Києві. Це «Покрова» у Львові, в Черкасах «Дніпро». І в Києві на Баннікова грає футбольний клуб, точніше, поки що це просто секція з футболу для осіб з ампутованими кінцівками – нещодавно прийняли рішення вже про створення команди. Також формуватиметься збірна мікс (серед чоловіків та жінок), ті, хто тренуються саме на стадіоні імені Віктора Баннікова. До речі, користуючись нагодою, я запрошую нащотижневі тренування всіх охочих, як поранених військових, так і цивільних, хлопців та дівчат, вік необмежений і на безкоштовній основі (розклад тренувань).
– Чи представлена в ампфутболі Київщина?
– ФК «Шахтар». Базується в Щасливому Пристоличної громади Бориспільщини. Тренуються на базі Щасливського навчально-виховного комплексу. До складу команди входять виключно військові, ветерани, поранені. Чи представляють вони саме Київщину? Вони представляють ампфутбол і бажають, щоб цей вид спорту розвивався.
– Розкажіть про ваші тренування як координаторки «Активних парків»…
– Тренування щотижня. Тренуємо в основному діток, заняття різноманітні завдяки наявності спортивного інвентарю, який особисто вручив очільник Міністерства молоді та спорту України Матвій Бідний. «Популяризація рухової активності та здорового способу життя є на сьогодні одним із ключових пріоритетів Мінмолодьспорту», — наголосив тоді пан Бідний.
Так, в нас під час тренувань є різноманітні легкоатлетичні вправи, ігрові види спорту на футбольному полі, заняття на локації «Активні парки» та багато іншого. Окрім фізичної активності в нас і теоретичні заняття – ділюся цікавинками про різні види спорту, як масового, так і вищих досягнень. Розказую про безбар’єрність – що попри всі труднощі і вади здоров’я, спортом можна займатися завжди, обравши для себе підходящий вид фізичної активності, підтримуючи себе в чудовій фізичній формі і ментальному здоров’ї.
– Чи залучаєте на локації своїх побратимів, взагалі військових?
– В моїй Білогородці таких небагато, хоча є ветерани, що зазнали поранень на війні. Планую їх з часом залучати. Ще не встигла, бо працюю координаторкою трохи більше двох місяців.
– Наскільки важко займатися спортом та фізичною активністю саме з такою травмою, з протезом?
– Має значення, яка саме ампутація. Чим довшою зберіглася нога, тим легше, тим краще ти можеш контролювати протез. А також це практика, роки тренувань. Гарно ходити, вдало бігати, не переживати, не зважати на думку оточуючих, не звертати увагу на коментарі «в тебе нічого не вийде, навіщо тобі ганьбитися».
Мені дуже подобається в цьому плані моя родина, яка відразу знала, що я не здамся і не опущу руки. Сім’я не ставала на перешкоді, а, навпаки, завжди підтримували мене в будь-яких починаннях. Мої рідні знають, що для мене немає нічого неможливого, бо просто вірять в мене.
– Розкажіть більше про власну родину та як опинилися на фронті…
– Мешкаю в Білогородській громаді з 2020 року, але сама родом з Вінниці. В 24 роки підписала контракт і пішла служити. На той момент моєму старшому сину було півтора роки. Що мене штовхнуло на такий крок? Бажання захистити дитину. Ще тоді, в 2017-му я боялася, що почнеться повномасштабне вторгнення. І зі своєю дитячою наївністю думала, що піде кожен і щось від себе зробить, та все швидко завершиться. Пішла на війну в 2016-му, але вже за рік отримала поранення. Після ампутації ноги я ще рік послужила у воєнкоматі, на протезі, та зрештою звільнилася.
Зі своїм другим чоловіком я познайомилася саме на фронті, який після поранення залишився зі мною. Але з січня 2023-го Олексій вважається зниклим безвісті… Зник в Кліщіївці під Бахумтом. Але попри все я чекаю на нього. В мене тату з його іменем (демонструє тату-вишиванку, де вшите ім’я ОЛЕКСІЙ – прим.авт.).
В нас з Олексієм
спільний син Марк, йому майже чотири роки. А старшому Дмитрику вже десять.
– Ви вже так багато встигли в свої 32 рочки, що багато людей за все життя так не вкладуться…
– Я переживаю лише за те, щоб я всього не зробила (сміється).
Дякуємо Збройним силам України за можливість для наших спортсменів тренуватися та виступати на обласних і всеукраїнських змаганнях, прославляти Україну на спортивному фронті міжнародних арен!
Віримо в Перемогу над московитською ордою!
Слава ЗСУ!
Слава Україні!